Садок забутих сподівань

(твір-фантазія на тему: “Ліричний герой збірки “Зів’яле листя”)

Місяць був уже високо, і його світло простелилося на підлозі моєї кімнати, мов сріблястий серпанок. Уже лежачи в ліжку, я дочитувала останні строфи збірки “Зів’яле листя” Івана Франка. Поклавши книжку на стіл, я вимкнула світло і стала засинати...

Не знаю, чи був то сон, чи мара, але побачила я весняний садок. Весна була рання, світило сонце, але не всі дерева уже встигли зазеленіти. Хмарки пробігали рідко. Посеред саду стояв чоловік у класичному діловому костюмі: випрасувані брюки, піджак, біла сорочка і краватка. Певно, то був садівник, бо в руках у нього були величезні ножиці, але щось незвичайне було в них ... Що означав такий його одяг – я не розуміла. Він підстригав тими ножицями листя, що тільки-но з’явилося, і ще було надто молодим і зеленим, щоб стригти його. Листя одразу в’яло, але це ані трохи не турбувало дивного садівника. Він обережно складав листочок за листочком одне до одного, нашіптуючи щось собі під ніс. Нарвавши чималий жмуток, він тільки оглянув його, а потім, не поклавши навіть своїх ножиць, обернувся і...подивився на мене! Я ледве не підстрибнула від несподіванки! Я була впевнена, що ми з різних світів, що я дивлюсь на нього так, як дивлюся на малюнки в книжці, як на щось нереальне, чого насправді немає, і що він не може мене бачити, але...

...Твої очі, мов криниця

Чиста, на перловім дні,

А надія, мов зірниця,

З них проблискує мені.

Так він звернувся до мене, а в очах його спалахнула ніби іскра пам’яті про дещо давно втрачене, яке колись дуже хвилювало його... Я не могла вимовити ні слова, так була здивована... А він... Він дивився ніби на мене, а ніби й скрізь. Я відчувала себе незручно.

Вибачайте мене, пане,

Я не розумію...

Ви – мій сон, і вас не стане,

Розкрию як вії...

Але він наполягав на своєму – чи може вибачався? За віщо? Ми ніби не розуміли одне одного, але я нічого не могла вдіяти.

Я не надіюся нічого

І нічого не бажаю –

Що ж, коли жию і мучусь,

Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе

І не можу не глядіти,

І люблю тебе! Куди ж те

Серце діти?

Почувши таке, я уже почала пручатися:

Ви – мене? Яке кохання?

Я – лиш мара, дивний сон!

Ваші й мої сподівання

Не зіллються в унісон!

Наш діалог продовжувався досить довго, аж поки я зрозуміла, що він не бачить мене справжню, а тільки лиш мій образ, що нагадує йому Ту, яку він давно втратив, але кохав і досі. Я намагалась йому пояснити, що я – не вона, але він ніби не чув і сприймав мої слова, як спробу позбавитися його. Він, певне, думав, що я – тобто вона - надто горда, і тільки насміхаюся з його любові. І він промовив у відчаї:

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтижені жалі,

Завмерлеє в серці кохання...

І він, не випускаючи–таки з рук своїх ножиць, жбурнув те листя, що тримав, а сам пішов назустріч недолі сумною стежкою, нагадавши мені жебрака...

А листя все кружляло і кружляло, застеляючи садок, землю, небо, дерева і мене... А потім настала темрява.

Не знаю, скільки було тієї темряви, але коли розвиднілося, садок буяв своєю зеленою красою, я те буває лише у серпні, коли сонце вже не так пече, а листя ще не жовкне, і тільки де-не-де зустрічається суха стеблинка або листочок.

Той самий дивний закоханий садівник, як і того разу, працював посеред садку з ножицями, але уже біля іншого дерева. Певно, то був кучерявий дуб. Та й зміну у вбранні я не могла не помітити. На ньому була українська сорочка, вишита різними кольорами. Я прислухалася до його слів, що то він шептав собі:

Широке море, велике море,

Що й кінця не видати,

Та в моїм серці ще більше горе:

Я навік її втратив.

Я думала, чи зникнути мені, щоб не тривожити його нещасну душу?

А чи з’явитися, покликати? Нехай! Бо не одна ж я тут страждати мушу!

То ви ще любите мене,

Легку, химерну постать?

Не бійтеся, любов мине!

Без неї ж жити просто...

Та він подивився на мене і зовсім не здивувався. Певне, чекав. Але в очах його палав таємничий вогонь, якого я не змогла зрозуміти:

Я не тебе люблю, о ні!

Люблю я власну мрію,

Що там, у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

І дармо ліку я шукав

На сю свою хворобу;

Кого зрадливий сфінкс піймав,

Не пустить аж до гробу.

Я – сфінкс? Так-так... Що це було? Невдалий комплімент, образа чи діагноз самому собі, а я тут ні до чого? Оберу останнє. Але, будь що, я полегшено зітхнула.

То що, не любите? Тоді,

На повних правах мари,

Я можу зникнути в воді,

Чи злетіти у хмари?

Він стрепенувся, зблід, кинувся до мене і почав благати:

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями...

Любить? Цікаво, тільки що казав інакше... А чи не перечить сам собі?

В житті? Даруйте,

В нім я вас й не знаю,

Бо ви – мій сон лиш,

Й ніч уже минає...

Він став до мене боком, опер руку об підборіддя й задивився в землю. Образився? Замислився? Обличчя його посерйознішало. Я немов читала його недовірливі, сумнівні думки про холодну неприступність і насмішливість його коханої, якою я, фактично, ніколи не була. Може, я схожа на неї зовні? Не знаю. Я почула від нього такі побажання:

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,

Левкоєю пахуче-золотою,

Хоч ти пішла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

То все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть мені святою,

Як цвіт, що стужі не зазнав, ні спеки,

Як ідеал все ясний - бо далекий.

І він знову пішов, як і тоді, невідомо куди, в глибину саду. Але тепер листя не жбурляв, а розвіяв з веселим літнім вітерцем, що підхопив їх і поніс... Листочки закружляли навколо, а їх милозвучний шелест нагадав мені чарівну народну пісню...

Третя наша зустріч з дивовижним садівником була найкоротшою, але запам’яталася і вразила вона мене найбільше.

То була пізня осінь, бузково-сірі сутінки лягли на садок. Кожної хвилини темрява щільнішала, накрапав дрібний дощ. Чорні, голі дерева понуро вдивлялися у фіолетову далечінь. Я не одразу помітила чоловічу постать на фоні неба. Від дощу він ховався у просторий чорний плащ з капюшоном, що майже закривав бліде обличчя садівника. Ніби не помічаючи мене, він роздивлявся жмуток уже не жовтого, але, мабуть, чорного листя, що тримав у руці. Інша його рука була в кишені. А губи ледве ворушилися:

Не жаль мені життя, ні світа,

Не жаль, що марно кращі літа

У горі й праці протекли.

Пропало все! Тай що ж? Пропало!

А що ж перео мною стало?

Безодня, повна тьми і мли...

Його перебило лише тривожне кракання чорного ворону, що кружляв у небі. Він поволі підняв голову і подивився на птаха. Світло місяця, що тільки-но з’явився, освітило його нерухоме обличчя. Він витяг з кишені руку, в якій тримав холодний, чорний, блискучий інструмент, який був вигаданий, щоб нести смерть...

Пісне, моя ти підстрелена пташко,

Мусиш замовкнуть і ти...

Постріл рознісся луною навколо, а крук впав на землю, і червона калюжа крові все ширилася під ним...

Годі ридати і плакати тяжко,

Час нам зо сцени зійти.

І він підніс дуло пістолету до скроні, скинувши капюшон. Пістолет жахливо сяяв у срібних місячних променях. Я боялася поворухнутися, хоча мала щось сказати, застерегти, утримати... Але він все одно помітив мене. Глянувши раз холодними, прозорими, скляними очима в мій бік, він задивився на мертвого птахо невидющим поглядом і таким же холодним, як і очі, залізним голосом без почуттів сказав:

І ти прощай! Твого імя

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану...

Він опустив повіки і випустив з руки чорні листки. Налетів пронизливий вітер, дощ загуркотів так часто, а листя так шуміло і загортало мене у свої обійми, що я перестала щось чути чи бачити. До холодного колючого вихору додався якийсь дивний тоненький дзвін, що нагадав мені весняний спів пташок. Мабуть, саме через цей звук я і побачила таку картину: весняне сонечко, на деревах – бруньки, що от-от почнуть лопатися, на тині сушаться три зв’язки листочків, а сам садівник саджає дерево, примовляючи тільки два слова:

Cosa Perduta!

Що, наскільки я знаю, означає “пропаща, пуста, безнадійна справа”. Чи це він, часом, не про листя? Але спитати у нього я не встигла, бо раптово зрозуміла, що дивовижний дзвін той – ні що інше, як мій будильник, і що мені уже пора прокидатися і братися за справи.

P.S. Коли я осмислила усе, що побачила, то зрозуміла: уві сні я потрапила у царство мертвих, де кожен має лише те, що створив протягом свого життя. Івану Франку було, де жити. Садок його був величезний, а я лиш сколихнула, пробудила світ його споминів...