* * *
Світлий промінь життя
На померлу долину,
На пусте майбуття,
Що в минуле полине,
Хай проллє мій ліхтар,
Спалахне серед ночі
І освітить вівтар,
Порозплющує
очі
Всім, хто досі сліпий,
Всім, хто правди не бачить
Крізь серпанок густий,
Що накрив нас, неначе...
23.11.2000
В музеї воскових фігур
Таємні двері відкриваються поволі,
І світ tranquility запрошує мене.
Нещасні тут! Без долі і без волі...
Хто їх згадає? Хто їх помине?
Вони тут - вічні. Без думок, без
руху.
У вічність дивляться пусті їх
очі-скло.
Вони краса! Без запаху, без звуку.
Лиш в тілі з воску мариться тепло.
Але...не сон їх тихе існування.
Вони живуть! Запал людських сердець
В них є. Палає пристрасть і бажання!
Їх погляд крає душу нанівець!
Їх хтось творив, вкладавши творчі
муки,
В бездушні копії померлих і живих.
Хтось працював, не покладавши руки,
Аж поки віск затвердів і затих...
23.11.2000
Прокинувшись
о сьомій ранку,
Я вмилась
й вийшла на поріг.
І не
повірите! На ганку
Мне чекав
смачний пиріг.
І я,
звичайно, здивувалась.
Подумала,
що се - вві сні.
Та, наче,
тільки-но вмивалась!
Цікаво,
той пиріг - мені?
Ну а кому
ж іще? Сьогодні
Нікого
вдома більш нема.
Чи будуть
всі зі мною згодні,
Як з'їм я
цей пиріг…сама?
Зиркнувши,
чи ніхто не бачить,
Пішла на
кухню за ножем.
Аж тут на
вухо хтось неначе:
"Негоже
різати чуже…" -
"Та ну, -
кажу, - що ж тут такого,
Як з'їм
сама оцей пиріг,
Що жінка
пана домового
Спекла й
винесла на поріг?"
Та знову
щось прошепотіло:
"Не їж
його, не ти пекла!"
Я з'їсти
так його хотіла!
Та ні
ж-бо, совість не дала!
*
* *
Весь світ
здається нереальним,
Коли
дивлюсь з вікна трамвая
На його
барви і вогні,
Вогні
веселі і сумні.
І на
людей, що поспішають,
Ніщо
навкруг не помічають,
Не бачать
зір, не бачать хмар.
Живуть в
світах своїх примар.
І йдуть
старі, дорослі, діти,
І хоч
когось мені б зустріти,
Хоч хтось
не думав би про справи,
А вболівав
за наші нрави
І знав би,
що його добро -
Не гроші,
сховані в відро,
А то
думки, кохання, друзі,
Подяки, дані
по заслузі,
І,
взагалі, духовний світ.
Та й
забувати все ж не слід...
Всьому у
світі міра й час,
В житті все
значить щось нас.
Підходжу
до моря.
Плескаються
хвилі.
От сонце.
Он хмарки.
Такі,
наче, милі.
Та раптом
темніє
Здіймається
вітер.
Спалах.
Гуркоче.
Знову не
світить.
Хвилі -
гіганти.
Бризки в
повітрі.
Картина
сумна.
Чорно-синя
палітра.
На ранок
все чисте.
Вода
каламутна.
Ні хвиль,
ані вітру.
Чомусь
трохи нудно.
Підходжу до моря…
Попереду мене три жінки сидять.
Одна з них двом іншим свій віршик читає.
Слова її легко, як пташки, летять.
Трамвай так шумів, що я слів не почула.
Але зрозуміла, про що він, цей вірш.
То грізно, то м'яко рядки промайнули.
Взяла жінка зошит й сховала скоріш.
Я їхала далі. Та ось вже зупинка.
Виходити швидше потрібно мені.
Я вийшла. А поки дійшла до будинку,
Все чулись
мені ті рядочки рясні.
Битва при Калці
Було давно це. В ті часи,
Як Русь на часті розламалась,
І люди взялись за списи.
Від Чингізхана захищались.
Десь там,
у східнім Приазов'ї,
У
мальовничому краю,
Степи
розкинулись безмежні,
Дарують
нам красу свою.
Тече там
давня річка Калка.
Схилились
верби до води.
Веди нас
прямо, люба Калче,
До
Кальміуса доведи!
Була
погожа літня днина,
Поблизу
соловей співав.
Та раптом
тут зібралось військо.
Їх воєвода
прокричав:
"Врятуймо,
браття, Україну.
І битись
будемо насмерть.
Бо як без
честі та без волі -
То не
життя, що в нас тепер!"
Як це
сказав він. То навпроти,
На тому
березі води,
Зібралось
військо втроє дужче.
Їх луки
звернені сюди…
І тут
почавсь кривавий бій.
І в нас, і
в них летіли стріли.
А ті, хто
самі не свої,
Одразу
смерть свою зустріли.
Боролись
довго. Мужньо й вперто.
За мати,
брата і вітця.
Вже сили в
них нема…Та де там!
Й не видно
битві тій кінця!
"Як пити
хочеться!" - "Ось річка!" -
"Та не
підійдеш до води!
Стрілой
монгольською підтятий
Вже не
повернешся сюди.
З стрілою
в спині впав мій батько.
А потім -
друг мій, молодець…
І вже не
піде наречена
З коханим
своїм під вінець!"
Монгольське
військо стало менше.
Немало й
наших полягло.
Скінчилась
битва… Та цих бестій
За нами в
Київ понесло.
Та до
Дніпра лише дійшли,
А далі не
пішли. Злякались.
Вернулися
в свої краї,
На Руські
землі не вертались.
~1996
Повільно
за обрію смужку заходить.
В рожевому
небі чорніють хмаринки,
І сонечко
їх час від часу обходить.
Вже
близько до річки світило скотилось
Ой, чи не
шипітиме зараз вода.
Та ні, не
шипітиме. Тільки цікаво,
Чому це
зеленою стала вона?